Ukraine

Визволений з полону моряк: Війна не закінчена, я не збираюсь йти і відпочивати

25 листопада 2018 року у Керченській протоці росіяни взяли в полон 24 українських моряків, які планово переходили з Одеси до Маріуполя на двох малих броньованих артилерійських катерах "Бердянськ" і "Нікополь" та рейдовому буксирі "Яни Капу". 

Кремезний, на зріст до двох метрів, матрос "Нікополя" Андрій Оприско про долесну подію 25 листопада розповідає так:

"Я свідомо вибрав йти в протоку. Ще в жовтні я служив на іншому катері, але мені було цікавіше піти саме в цей похід. Я здав свою посаду і помінявся з хлопцем з "Нікополя".

З того часу минуло два роки. "Українська правда" зустрічається з Андрієм під час ротації у його батьківській хаті в селі Надітичі на Львівщині. 

Оприско при розмові багато усміхається і зберігає спокій. Злість на його обличчі з’являється, коли згадує про слідчих у Лефортово та відвідини в’язниці Медведчуком.

Після полону моряк продовжує служити на контрактній службі в Одесі. На Львівщину приїжджає нечасто, за час карантину півроку не мав змоги вибратися додому. 

Тут на нього завжди чекає мама і рідні стіни, які Андрій, марячи морем, обклеїв шпалерами з кораблями задовго до служби.

Про життя у в'язниці, підтримку кримчан, приїзди Медведчука, повернення до служби та великі морські плани – у інтерв'ю УП. 

 

Ремонт будинку Андрій робив разом з батьком. Каже, що каміння, якими обкладені стіни, мають мільйони років: "Тут є коралові рифи, є ракушка. То камені з будівель, які були побудовані в мене на подвір’ї – комори всякі. Це все домашній камінь, тим він і цінний".

Всі фото: Ірина Мелешко

"Я знав, куди я йду. Я ж військовий" 

– Андрію, звідки у вас з'явилися любов до моря?

– Мрії про море були завжди. Це любов з першого погляду, відколи малим батьки відвезли мене до нього. Після школи навіть хотів вступати в морське училище, але, на жаль, не вийшло. 

До 2016 року я моряків бачив тільки у кіно і мені дуже хотілося стати одним із них. Під час війни я призвався на службу в Одесу. 

До того пробував себе в різних сферах, займався бізнесом, але то було не моє. В морі я знайшов себе і здійснив мрію. Краще пізно, ніж ніколи. 

 

Андрій Оприско: "Якщо моряк в море не виходить, то вже не моряк".

– 25 листопада 2018 року, коли почався таран, чи розуміли ви, що відбувається?  Телефонували рідним? 

– Я знав, куди йду, я ж військовий. Ми з екіпажем розуміли все, що відбувається. 

В той день мені найбільше було приємно за молодих хлопців 19-20 річних, які так достойно себе поводили. Вони проживали ті моменти, як навчання. Чітко виконували команди, всі свої обов’язки, роботу. 

Звичайно, що рідним нічого не розповідав. Я ніколи не можу казати, куди їду, чому, навіщо. Я навіть не можу сказати, що ми в море виходимо. Ця інформація може потім нашкодити. 

Ви розумієте, що нас можуть прослуховувати, зараз з сучасними технологіями все можливе.  

– Коли був перший суд в Криму, ви розповідали, що багато допомагали кримчани, зокрема кримські татари. Як це взагалі відбувалося? 

– Підтримку від кримських татар ми відчули одразу ж.

Моїм адвокатом був кримський татарин Маммет Мамбетов, він розказав, що в перший же день кримські татари нам цілий бус зібрали – взуття, одягу всього. 

Як тільки нас привели зачитувати вирок суду, що нас затримують і під вартою будуть утримувати, ми побачили, що робиться на вулиці – там було так багато людей.

Щоб ви розуміли, навіть ті місцеві православні росіяни хрестили нас і бажали добра, удачі. Підтримка була дуже сильна.

Я бачив, з якими очима люди дивилися на тих ФСБшників, які не пускали до нас. Я за тими поглядами розумів, що то є наші люди, що вони підтримують нас. 

А потім ми ще більше почали відчувати підтримку – листи почали йти з цілого світу, не тільки з України. З Австралії, Канади, США, Франції... з багатьох країн. Українські школярі багато писали, це було дуже цікаво і приємно. 

– Листи з-за кордону в основному діаспора писала?

– Не тільки. Був, наприклад, лист від француза, який дізнався про цю ситуацію і його то зачепило. Від спілок мореплавців з-за кордону. 

Писали зовсім різні люди, що я навіть не міг би подумати, що їм то цікаво. Було дуже приємно. 

 
Андрій Оприско: "Зараз ми готуємося до поїздки в Штати, щоб забирати три "Айленди". По 8 годин на день вчимо англійську мову".

– Скільки часу ви були у полоні?

– 286 днів у в’язниці Лефортово.

А в Криму ми були десь три доби напевно. Ми бачили, що в Криму боялися, що українці можуть нас "відбити". Працівники СІЗО нас переховували в закинутих місцях, возили нас різними дорогами.

А потім зразу на літак і в Москву, звідти вже не виберешся.

– У Криму ви ще були разом з хлопцями? 

– Так, тоді ми ще всі разом були, разом трималися. Навіть на суд нас в один "стакан" завели. 

А в Москві вже кожен був окремо. Нас розмістили в камери на двох, звичайно сусідом був підставний стукач, ми то прекрасно розуміли.

Поки перебував у Лефортово, то бачився тільки з трьома нашими хлопцями під час судів – раз в 3-4 місяці. Нас на засідання четвірками возили. 

 

Андрій Оприско у Лефортівському суді Москви, 17 квітня 2019 року

Фото: Вікторія Рощина/Громадське

"Я краще 6 років відсиджу, ніж така гнида як Медведчук прийде і буде мені якісь послуги робити"

– Ви спілкувалися зі своїм сусідом-стукачем? 

– Спілкувалися.

Сусідів різних підселяли. Ми в камері разом жили, разом харчувалися – все чисто по-людськи. А хто він там, я в то не ліз. Він пробував колись щось розпитати, але я припиняв зразу його спроби. Я може його більш випитував, ніж він мене.

Я розумів, що то стукач, але це також людина, яка попала в таку ситуацію. Стукачів у СІЗО пресували не слабо. 

– Чи викликали вас слідчі на "профілактичні розмови"? 

– Ні, хіба по справі викликали. 

В Криму ще просили визнати, що ми кордон порушуємо. Ти слідчому щось пробуєш пояснити, дивишся, а він пише своє.  

Йому говориш, що то було в нейтральних водах, а він починає, що то кордон. 

Потім вже в Москві ми взагалі відмовились давати свідчення. Ми ходили до слідчого просто – оформляли офіційно, що прийшли, але не відповідаємо на жодні запитання. Це відбувалося при адвокатах, в мене навіть їх було двоє – один московський, а один кримський татарин.

Також консули до нас приїжджали, але на допити не приходили. 

– Як виглядав ваш звичайний день у в’язниці? 

– Розпорядку як такого не було, був підйом і відбій. А протягом дня, то десь-колись могли бути допити. 

Я старався максимально корисно використати час – займався спортом. Для того, щоб підтримувати форму чи хоча би м’язи в робочому стані, все одно треба рухатися, тому і присідав, і відтискався, і бігав за можливістю.

За той час, що я був в тюрмі, то я пробіг по кругу 400 кілометрів, якщо не більше, 10 000 раз віджався, 10 000 раз присів. Робив різні вправи та розтяжки. У камері 2,5 на 4 метри зробив собі боксерську грушу. 

Розминався і бігав я зазвичай на свіжому повітрі у прогулочному дворику, куди нас раз в день на годину виводили. Дворик був таким як камера, тільки без даху. 

Може хтось не повірить, відбій у нас о 22 годині, а я ще не все, що запланував, встиг зробити. Завжди шукав собі якісь справи, наприклад, прав одяг після тренувань. 

Старався поменше вживати лікарняної їжі, бо розумів, що туди можуть щось підсипати. Тому готував собі кожен день якісь салати, бутерброди. Продукти нам волонтери передавали.

З бібліотеки приносили книжки, я брав їх читати. Загалом прочитав десь 60, але з них тільки три мені сподобались – Кіплінгові вірші, вони просто незрівняні, "Хоббіт" Толкінга та звісно твори Джека Лондона.

 

Домашній спортзал Андрія – саморобний турнік і гиря

– Звідки у вас була мотивація? 

– А чому я мав падати духом? 

Для мене то було цікаве випробування. Так, як я потрапив вже в таке становище, то мусив діяти за обставинами. 

Головне – залишитися людиною в будь-якій ситуації. Я розумів, що вони хочуть, щоб ми зламалися. 

В перші дні, коли я сидів в одиночці, приходять до мене ті їхні по правах людини, ціла делегація, а я відтискаюся. 

– До вас тут прийшли, – кажуть.

– Ну почекайте ще пару хвилин, в мене тут зарядка, я закінчу і тоді буду вже з вами говорити.

Я трохи спеціально так поводився, бо розумів, що вони хочуть мене морально дотиснути. 

Всі охоронці також спостерігають за тобою, за твоїми емоціями. А я щодня йду на зарядку, розминаюся, нормально себе почуваю, щось роблю. Вони не могли того зрозуміти, бо ти мав би бути пригнічений, а в мене настрій хороший. 

Я розумів, що цим я можу їх добити морально, то я все робив для того, щоб вони розуміли, що з нами, українськими моряками, не так просто. 

 

Андрій Оприско: "Через карантин я пів року не міг вибратися з Одеси додому"

– На один з судів у Москві до вас приїжджала дочка. Ви змогли побути з нею?

– Ми змогли потриматися за руки, так класно було. Оля навіть розказала, як справи вдома, мене то дуже втішило. Найголовніше було знати, що вдома все спокійно і всі здорові, а ти витримаєш будь-що. 

Потім ФСБШник підійшов і такий "нільзя". Кажу, "успокойтесь", то ж дочка. 

– Як ви думали, скільки часу вас триматимуть у в’язниці?  

– Відчуваючи таку підтримку, я розумів, що нас рано чи пізно обміняють. Але всі наші хлопці були готові відсидіти обіцяні 6 років.

До нас у в’язницю приходив Медведчук і хотів за нас домовитись і з нами домовитись.

Я слідчому казав, що якщо Медведчук прийде, зразу руки за спину і ведіть мене назад в камеру. Мені його послуги не потрібні. Я краще 6 років відсиджу, ніж така гнида прийде і буде мені якісь послуги робити, щоб я йому був щось винен. Не хочу. 

"Но почему, он же хороший. Как человеку такому отказывать?", то не "чєлавєк", то є звичайний зрадник, гнида, вот і всьо.

Через деякий час знову по-хитрому пробували з нами домовитися про зустріч з кумом Путіна: "Ну там Медведчук собирается к вам придти, будет договариваться о вашем освобождении". 

Ну хай приходить – кажу – нерви не залізні. Можу і з ноги дати, хай приходить. 

Ми так і не зустрілися з ним. Потім, кажуть, "слух пошел по СИЗО, шо украинские моряки не хотят видеть Медведчука". 

 

Андрій Оприско: "За той час, що я був у тюрмі, пробіг по кругу 400 кілометрів, якщо не більше, 10 000 раз віджався, 10 000 раз присів"

"Нас розбудили о 4 годині ночі і сказали "с вещами на выход"

– Чи було у вас таке, що от вийду і першою справою зроблю… ? 

– Ні, чогось конкретно не хотів. Головне було спочатку вийти. 

Я думаю, що найгірше для людини – це обмеження її свободи. У в’язниці ти організовуєш собі день, читаєш, але все одно, це не є нормально. 

Я розумів, що коли я вийду, то буду дальше служити, мені то подобається. Війна не закінчена, я не збираюсь кудись іти і відпочивати, тому що ще не пора.

– За тиждень до вашого звільнення, 30 серпня, в Україні поширювалась неправдива інформація про обмін полонених, багато родичів моряків поїхало в аеропорт. Ви знали про це? 

– Фейковий обмін 30 серпня пройшов повз нас. Я виходив на прогулянку в той день, а там охоронець: "Що там, ваші обіцяли, що ви вже в Києві, а ви ще тут?"

Я не знаю, кажу. Я тут, в мене прогулянка, в мене зарядка, все за розпорядком….

 

Вітальня у батьківській хаті прикрашена рушниками, які вишивали Андрієва мама і бабуся

– Як відбувалося ваше повернення додому? 

– То було несподівано. Нас розбудили о 4 годині ночі і сказали "с вещами на выход". Ми розуміли, що йде до звільнення, але ми усвідомлювали, з ким маємо справу, і що все в будь-який момент може змінитися. 

Ми були готові до всяких несподіванок – от зараз просто речі зберемо, а нас завернуть в камеру, або коли літак долетить до кордону, він розвернеться і нас повернуть назад. 

До Лефортово приїхало два автобуси, куди нас всіх посадили, щоб довести до аеродрому. Тоді я вперше побачився з половиною хлопців.

У літаку ми були разом, могли спілкуватися. Правда, сильно зі всіма не поговориш, бо нас багато, але так в двох словах розуміли, хто з чим стикнувся.

Коли ми вже перелетіли український кордон, то зрозуміли, що ми вдома. 

В Києві мене зустрічала дочка та син.

 

Повернення бранців Кремля в Україну, 7 вересня 2019 року

ФОТО: пресслужба президента

 

Зустріч Андрія Оприска з дочкою Олею, 7 вересня 2019 року

ФОТО: Ельдар Сарахман, УП

– Коли ви приїхали в Україну, чи було відчуття свободи? 

– Ну як вам сказати. Не було відчуття якогось переходу межі – життя продовжується. Звичайно, приємно, що повернувся звідти. Було дуже класно, дуже радісно, що родичів побачив.

В Феофанії мене заспокоїли, що зі здоров’ям все нормально. До нас приходили психологи казали, що нам потрібна адаптація, але я цього не потребував. 

Щодо емоційного та фізичного стану інших хлопців, то у кожного по-різному. Всі були в різних ситуаціях – ще залежало, якого сусіда підселяли. До когось підсаджували неврівноваженого мусульманина, наприклад, спеціально, щоб психологічно давити.

"Краще матрос на кораблі, ніж офіцер в штабі"

– Коли ви повернулися до служби?

– Майже одразу. Ми тиждень побули у Феофанії, думали, що пройдемо повну реабілітацію. Але команда зі штабу поступила "Прибути в Одесу". 

Військову службу ніхто не залишив, деякі хлопці пішли вчитися. Вони може до полону не думали про навчання, але потім зрозуміли, що вища освіта це важливо. 

Дехто перевівся в інші частини. Ті, кому треба було лікуватись, лягли в госпіталь, хтось відпустку взяв. Але фактично, ми зразу приступили до служби. 

Катер наш ще десь до листопада був в полоні – в Керчі. Ми його дочекалися і повернули до бойового стану. На це пішло майже пів року, бо він був дуже понищеним: електричну частину майже з нуля починали, ремонтували рульову, ходову, техогляд пройшли. Зробили "Нікополь" кращим, ніж був до того. 

 

 Малий броньований артилерійський катер "Нікополь"

Ілюстрація Української правди

– Які у вас зараз плани і мрії?

– Плани стати морським офіцером, але це не головне. Головне, що є задоволення від служби, щоб ти був на своєму місці і нормально виконувати те, що тобі належить. 

Краще матрос на кораблі, ніж офіцер в штабі. 

Кар’єра заради кар’єри немає сенсу. Щоб показати, що в тебе більше полосок на погонах?  

Про мрію – мені дуже подобаються парусники. Хочу на якомусь великому паруснику в навколосвітню подорож. Але то колись, на майбутнє, коли буде вільний час. 

 

Прапор з "Нікополя", який росіяни спустили 25 листопада. Його знайшли після полону у одній зі шухляд катера  

– Чи не просили вас рідні покинути військову службу після того, як ви повернулися з полону? 

– Вони знали, що вони мене не зупинять, навіть не пробували. 

Коли в 2016 році йшов служити, то мама пробувала мене відмовляти, на що я відповів: "Ну, мам, там хлопці по 20 років воюють, а я буду вдома сидіти?". 

Я зрозумів, що я не бізнесмен, а воїн. А воїном бути не кожен може. Але то і добре, бо хтось може бути лікарем, хто ще кимось. А я просто знайшов своє. 

– А як закінчиться війна, що робитимете? 

– Будем готуватись до наступної. То такий час, що нам просто треба бути сильними і готовими. Щоб у ніякого ворога, не тільки у Росії, а ні в кого, не виникло бажання до нас завітати в гості. Щоб всі розуміли, що то буде занадто дорогою ціною для них.

А як побачить ворог, що ми слабаки, що ми одне з одним тягаємося за чуби, то зразу прийде один, другий, третій. А нам воно не потрібно. Не можна того допустити більше. 

Треба бути сильними, от і все. 

Не треба бути жорстокими, злими, а просто сильними. Всі мають бути патріотами. 

Тетяна Пляцок, УП

Football news:

Klopp responds to Clattenburg about refereeing: I don't play mind games. For various reasons, I am not Ferguson
Hertha's sporting director loves signing players. Just look at his smile!
Rooney confirmed as Derby County head coach
Barca's presidential election will not take place on January 24 due to anti-coronavirus restrictions
Zlatan on Covid: I tried to train at home, but immediately felt tired
Bayern are Interested in Militao as a replacement for Alaba. The Brazilian has 3 matches for Real Madrid this season
Fiorentina Interested in Odriosola. The defender of Real Madrid played 1 match in the season