Ukraine

Війна й українська література. Революційна зміна поколінь

В

Покоління сучасних професійних письменників виявилося нездатним відобразити нову дійсність, тож поступилося у висвітленні війни новій генерації, яка увірвалося новими книжками, написаними переважно в окопах, шпиталях і наметах. Книжками, що нерідко оминули знані видавництва і вже такі звиклі і, здавалося б, непорушні процедури.

Літератори, що прийшли слідом за радянським письменникам і дисидентам, значною мірою продовжили справу, яку не судилося логічно завершити поколінню «розстріляного відродження». Свідомо чи несвідомо, вони як і ті великі попередники мусили повернутися до гасла «геть від Москви», спроб вписати українську культуру в європейський контекст, зробити нашу літературу знову міською, зруйнувати кордони умовностей: все той же «геть сором», якщо говорити про гендерний аспект і тілесність, позбутися колоніальної меншовартості.

Однак в процесі цих зрушень покоління письменників 1990-2010-их років створили і свій власний канон. Шлях до визнання лежав як правило через видавництво «Смолоскип», веселі гулянки в Ірпені (у радянському санаторії спілки письменників), через сприяння і схвалення різного штибу «патріархів», входження у тусовку і подальші читання і презентації на Форумі видавців у Львові чи на Книжковому арсеналі у Києві.

Здавалося, екосистема української літератури сформувалась, і ніщо не зруйнує її тяглості. Але стався Майдан, за ним – війна, а з нею колосальна зміна ролей. Учорашній успішний співробітник транснаціональної корпорації став вправним сержантом-піхотинцем, відома блогерка – легендарною снайперкою у добровольчому загоні. І таких метаморфоз були тисячі. Логічно, що такі зміни не могли не позначитися на літературі.

Люди, виховані на радянській літературі, сподівалися, що ми побачимо власну лейтенантську прозу не раніше, як років за 20 після завершення війни. Так було в СРСР. Однак причини там були політичні, а не творчі: про Васіля Бикова, Юрія Бондарєва, Віктора Некрасова читач дізнався під час хрущовської відлиги і пізніше, коли це дозволили.

У західному світі було не так: до прикладу, перша книга трилогіі «Клинок честі» британського письменника Івліна Во вийшла 1952-го. Ну й не треба ігнорувати технологічний бік справи: у добу комп’ютерів тексти створюються значно швидше. То ж книжки про сучасну російсько-українські війну постали одразу, і, за обрахунками письменника Антона Санченка, лік йде вже на сотні, що за кількістю найменувань є більше за увесь масив радянської лейтенантської прози.

Три винятки

Професійні письменники виклик і дух часу здебільшого передавати не наважилися. Вартими уваги є, мабуть, лише три показові винятки.

Передовсім – це Сергій Жадан, голос сучасного українського Сходу, присвятив війні чимало віршів, п’єсу «Хілбне перемир’я» і роман «Інтернат» (рецензію Текстів читайте тут). Останній став помітним явищем, цей твір міг би претендувати на екранізацію і численні переклади. В ньому оповідь йде не від імені військового чи волонтера, а від типового місцевого мешканця, якого війна змінює. У кращий бік. Серйозна проза, де герой проходить складну еволюцію і виростає із затюканого шкільного вчителя у людину, здатну бути сміливою і шляхетною. Плюс соковита жаданівська мова про кам’яне річище дороги і запах мокрої псятини у переповненому біженцями вокзалі (скоріше за все Дебальцевському).

Володимир Рафеєнко – менш відомий, до того ж російськомовний літератор, 2017-го здивував своєю книжкою «Довгі часи» (рецензію Текстів читайте тут) вивів розмову про війну на новий метафоричний і сюрреалістичний рівень: це кафкіанська розповідь про гігантських колорадських жуків-вбивць, за якими читається вся абсурдність «русского мира». Окупація – надто болюча історія, щоб описати її звичайними словами, тому Рафеєнко вдається до фантасмагорії.

Двотомник Владислава Івченка «2014» лишився малпоміченим як критикою, так і читачем, хоча книга, безумовно, варта уваги. Івченко робить важливу річ – вписує у контекст війни і Майдану своє рідне місто Суми, заховане тут за вигаданий топонім Журби. Це важливий штрих до портрету країни, усі регіони якої зачепила війна. Такі книжки потрібні і особливо цінні для формування локальної ідентичності. В житті віддалених від фронту міст про бойові дії мало що нагадує, а книжка Івченка робить свій внесок у загальну картину: Майдан – це не суто київська історія, так само як і війна – це не суто справа Донбасу.

Література ветеранів

Однак головними творцями літератури про війну є її безпосередні учасники. По-перше, вони завжди можуть ствердно відповісти на запитання: «А ти там був?» По-друге, вони не потребують медіаторів для власного висловлювання. Дуже часто ветеранська література народжується з постів у фейсбуці. Люди починають описувати свої враження ще перебуваючи у війську, бачать, що ці дописи збирають чимало лайків і шерів. Тоді виникає ідея «а напишу-но я книгу». І пишеться вона у вже підготований читацький грунт, який формують тисячі підписників у соцмережах.

В оприлюдненому у вересні цього року дослідженні Українського інститут книги йшлося про те, що автори-аматори в соцмережах значно популярніші за професійних письменників. Люди охоче купують і цитують ті книжки, які написані б’юті-блогерами, телеведучими чи ветеранами. І в цьому теж дух нашого часу. Вочевидь таких авторів читачі бачать більш правдивими, наближеними до життя, до «першоджерел».

Найскандальнішим письменником-фронтовиком став Валерій Ананьєв, автор книжки «Сліди на дорозі». Спогади десантника 25-ої бригади могли б залишитися просто ще однією книжкою про війну, якби Валерій не кинув виклик попередньому поколінню письменників. Молодий накачений красень з татуюванням Шевченка викликав на двобій на диво плодовитого Андрія Кокотюху.

Ну й не тільки його. Демарш Ананьєва полягав у сумнівах в досягненнях професійних літераторів і їхній популярності. Сам же письменник-фронтовик відмовився від послуг будь-якого видавництва і, як переконує він, заробив на своїй книзі свій перший мільйон. Як би не намагався вивести Ананьєва на чисту воду Кокотюха і його однодумці, покупець точно на боці молодого літератора. Як свідчать офіційні й інсайдерські дані від книгоорторгівців, скандал неабияк розігрів інтерес до «Слідів на дорозі»(книга перевидається), а от продажі опусів Кокотюхи не зросли.

Ананьєв говорить, що заробив на своїй книзі свій перший мільйон

Книжка «Сліди на дорозі» має свою привабливість і поза скандалом. Валерій використовує неоригінальний, але дієвий прийом: його паперова оповідь супроводжується qr-кодами, які ведуть на фото та відео. І це останній аргумент для тих, хто поставить запитання «А ти там був?» Пригоди головного героя – це не белетристика, а рутина війни, любителів екшену вона, можливо, й розчарує.

Натомість цінність її в іншому: Ананьєв розпочав свою службу контрактником у 2011-му і на власні очі бачив, чим була наша армія перед війною. Учебка без практичних навичок, корупція і її масштаби, алкоголь та культивування ледарства – все це не просто деталі, тепер це вже історична цінність, відповідь для тих, хто мучиться питанням «чому так швидко здали Крим», «чому війна не закінчилася в 2014-му».

В один ряд з Ананьєвим варто було б поставити таких авторів як Мартин Брест чи Сергей Сергеєвич Сайгон. Люди одного покоління, уродженці Сходу, воювали приблизно в той самий час, обоє – відомі блогери і почали писати російською. Різниця, так би мовити у соціальному походженні. Брест має за плечами кар’єру в ІТ-компаніях і типове життя представника середнього класу. Тому і мова в його трилогії «Пехота» більш вишукана, іронія тонша, контекст ширший.

Сергей Сергеєвич – уродженець села, з народних мас, чим він сам нерідко бравує. І мовою своїх творів, і в безпосередньому спілкуванні Сайгон – свій хлопець для багатьох фронтовиків, що служили за мобілізацією. Хоча у своїх письменницьких амбіціях він вже вийшов за суто воєнний контекст. Цьогоріч його роман «Юпак» (рецензію Текстів читайте тут), що розповідає про життя українського села на початку нульових, переміг у конкурсі «Книжка року ВВС». Можливо, Сайгона чекають лаври масового письменника, зрозумілого читачам, далеким від вузької тусовки поціновувачів сучукрліту.

Жінки, що були безпосередніми учасницями війни, теж залишилися свій слід у літературі. Наприклад, Валерія Бурлакова, київська журналістка, що воювала в різних підрозділах в 2014-2017 роках. Її книга «Життя P.S.» (уривок читайте тут) - реквієм за загиблим коханим, бійцем 93-ої бригади Анатолієм Гаркавенком, фронтовий щоденник, роздуми про армію, місце в ній жінки і дисонанси тилового життя. Вона була видана 2016-го року, відтоді пережила ще одне перевидання, переклад на французьку мову і постановку однойменної вистави у Львівському театрі імені Марії Заньковецької.

«Щоденник нелегального солдата» Олени Білозерської годилося б назвати енциклопедією добровольчого руху. Це дуже ретельна оповідь, що охоплює період від останніх днів Майдану по серпень 2017-го. Це справжній бойовий шлях невеличкого добровольчого загону, що спочатку був у складі «Правого сектору», а потім Української добровольчої армії. Багато ілюстрована, доповнена мапами і схемами книжка – це готовий документ для майбутніх істориків. До того ж «Щоденник» (рецензію Текстів читайте тут) Білозерської не лише про війну, а й про політику, в ньому можна знайти чимало цікавого про становлення, розвиток і розкол «Правого сектору» - міфологізованої радикальної сили.

Поруч із фронтовим щоденниками з’являються й нові жанри в українській літературі про війну. Так, наприклад, колишній боєць 93-ої бригади Влад Сорд видав збірку оповідань «Безодня» - це таке химерне поєднання гоголівської містики з голлівудськими горорами, де в цілком реальний інтер’єр шахти «Бутівка» чи околиць Кримського вписуються вовкулаки-розвідники, зомбі-бійці та інші герої потойбіччя. Це не розважальне чтиво, книжка навіть має позначку 18+, це радше книга-застереження про те, що війна – це жах без меж.

Вартим уваги є й роман «Цуцик» Віталія Запеки. На обкладинці він охарактеризований як «антивоєнний», хоча автор не ідейний пацифіст і три роки провів на війні. Книжка оповідає про фронт очима собаки – такого собі цуцика, що їх є багато на кожній позиції. Роман точно не є антивоєнним у розумінні Медведчука і проросійських сил, він радше гуманний. І в ветеранських колах його сприйняли непогано.

Але й тут не минулося без скандалу: по роману Запеки вдарили навіть не вчорашні, а позавчорашні письменники. «Україна молода» недавно опублікувала лист представників “старої гвардії”, в якому «Цуцика» засудили як неприпустимий спосіб зображення війни, а натомість висунули на Шевченківську премію(!) роман члена спілки письменників Олександра Михайлюти «Падіння хв’юрера». Книжка ця належить до жанру альтернативної історії й оповідає про винайдення диво-зброї, завдяки якій Україна нейтралізує російський ядерний арсенал. Автор цього опусу у себе в фейсбуці воює з колекторами як ворогами українства, пише інтерв’ю з ясновидцями і засуджує солідарність з Вахтангом Кіпіані у судовому процесі проти Медведчука.

Зміна епох в літературі не настає одномоментно. «Ірпінські» письменники не зійшли зі сцени, вони продовжують писати й видавати свої книжки. Жива навіть і Спілка письменників. Літератори «покоління АТО» ще мають відбутися. Написати не по одній книжці, не по щоденнику зі словником, який пояснює відмінність БМП від БМД, потрібні ще багато різних форм і жанрів. Потрібен врешті літературний герой, який був свого часу в Ремарка чи Гемінгвея. Потрібні «невоєнні» книжки авторів цієї генерації, і досвід «Юпака» Сергея Сергеєвича – хороший тому приклад. Тоді наші 20-ті зазвучать новими сміливими голосами, як і 100 років тому.

війна культура АТО письменники книги література

Football news:

Everton have extended their contract with Ding until 2025
Stefano Pioli: After the Inter game, I told the team that there are 90 days left until the end of the season. They will decide everything
Jota returned to the Liverpool general group
Mascherano on Messi's future: He would never have dared to give Leo advice. As a friend, I will support any decision he makes
Claudio Marchisio: Ronaldo always inspires fear. With the exception of penalties from 25 meters
Jaka about insults in social networks: It's killing football. I would like to meet with those who write all this, and ask: Why?
Ajax wants to extend the contract with Onan, despite the suspension