У внутрішньому дворику Першого театру у Львові стоїть із десяток людей. Тримають квіти з чорними стрічками, витирають сльози. На подвір'ї чути звуки скорботної класичної музики із залу. 23 листопада тут прощаються з режисером Романом ВІКТЮКОМ. Він помер у Москві від ускладнень коронавірусу. Заповів, щоб його поховали в родинному склепі на Личаківському кладовищі у Львові.
У двір заходить актор 45-річний Андрій Водичев. У вусі сережка, через плече висить сумка. Знімає шапку, ледь стримуючи сльози.
— Давно знаю Романа Григоровича. Якось він прийшов на виставу, в якій я грав, і відтоді ми часто бачилися, — розповідає. — Запам'яталася історія з його дитинства. Казав, прив'язував віники до рук і залазив на дерево, яке росло біля ратуші. Коли стрибав, то кричав: "Мамо, я лечу!"
Останнім часом зідзвонювалися з ним, бо до Львова приїздити не міг. Восени жалівся, що ненавидить техніку. Бо та не може замінити живу людину чи місто, яке він любить. Зізнався тоді в любові до Львова. Казав, мріє знову приїхати сюди. Багато говорив про свій театр та учнів. Акторів він називав дітьми. Хотів, щоб вони любили одне одного та продовжували розвиватися.
— Наше знайомство тривало 38 років, — актор театру "Воскресіння" 60-річний Петро Микитюк поправляє окуляри. — Це була надзвичайно щира, відверта людина. Дитина, яка реагувала на все, що відбувалося, і всім піднімала настрій. Пригадую, як на фестивалі "Золотий Лев" ми з ним на балконі дивилися виставу грузинського театру. Роман мав з собою пляшку води. Попивав, а потім крапав на глядачів, які сиділи в залі. Спитав: "Що ти робиш?" Відповів: "То є свята вода, вона освячена, бо я її пив". Востаннє бачився з ним чотири роки тому. Зустрілися перед входом до Першого театру. Він був у чорному шкіряному пальті аж до ніг, що їх не було видно. "Тихо, тихо, Петре. Давай підійдемо сюди й зайдемо всередину, але тільки тихо. Тому що до театру треба входити з особливою атмосферою і пієтетом, адже це — храм", — казав Віктюк.
У залі з динаміків лунає голос Романа Віктюка. Труна стоїть на сцені, обкладена вінками і квітами. Люди по черзі піднімаються, щоб покласти букети. На сцену виходить жінка років 70 із коротким сивим волоссям. У руках тримає фотографію, на якій вона поряд зі своїм батьком.
— Ми разом із татом прийшли вклонитися та подякувати Романові Віктюку за світ театру, — каже, повертаючи світлину до залу. — Я була однією із його перших учениць. Батько привів мене до нього 1957 року, коли ми тільки-но повернулися із-за кордону. Роман Григорович був блискучим педагогом. Діти, які займалися в нього, його обожнювали. Був красенем. Усі дівчата в нього позакохувалися.
Труну виносять із театру під оплески. Із колонок лунає пісня "Шоу маст гоу он" британського рок-гурту "Квін". Присутні кричать: "Браво, Маестро!"
Роман Віктюк був родом зі Львова. Ставив спектаклі у Вільнюсі, Одесі, Таллінні, Києві, Ризі, Москві. 1991 року в російській столиці створив театр свого імені. Зрежисирував понад 250 вистав.
