Ukraine

​Боснійський «голуб миру» та «гілля» Донбасу

«Формула Штайнмайера» та «боснійські уроки» для України

«Українська лінія», 18 червня 2021

Дія роману одного з найзнаменитіших югославських письменників Меші Селімовича «Фортеця» відбувається у Боснії, невдовзі після закінчення російсько-турецької війни 1735-1739 років. Першою в ряду реальних і метафоричних твердинь в історії головного героя є цілком конкретна фортифікаційна споруда – Хотинська фортеця. Цікаво, що Поділля і Хотин (ширше – Україна), в сприйнятті жителів боснійської глибинки (принаймні – як то описано у романі) виступають як якесь «закрайсвіття».

Віддаленіше і чужіше, аніж, скажімо, Сирія чи Єгипет. Незрозуміліше і ворожіше, аніж Італія та Австрія. Тобто відстань географічна (в кілометрах) часто має менше значення, аніж «відстань», що визначена релігійно-культурними відмінностями, відсутністю сталих торгових контактів та нехай і до кінця неусвідомленого, але «спільного» історичного минулого в межах Римської (Візантійської) імперії.

Навряд чи грунтовнішими та детальнішими були уявлення про Боснію та Герцоговину (БіГ) і в Україні. Причому не лише у ХVIII ст., але й у новітній час. Адже країни, насправді, дуже не схожі між собою, а бекграунд історичних суперечностей, які заважають їм розвиватися – мав лише умовні «подібності».


Обкладинка роману М. Селімовича «Твердиня» («Фортеця»)

Ситуація змінилася лише після початку конфлікту на Донбасі, коли російська пропаганда почала наполегливо порівнювати його з громадянською війною в цій балканській країні.

З одного боку – мимоволі «зраджуючи» російські плани щодо одного з варіантів майбутнього для нашої країни – перетворення її на нефункціональну «конфедерацію», в якій би мали «блокуючий» голос російські маріонетки.

З іншого – демонструючи «основний напрямок» своєї «роботи» в Україні. В основі якого – посилення наявних суперечностей на будь-якому ґрунті (етнічному, мовному, релігійному) до рівня фактично нездоланих.

Тобто, російським стратегам йшлося і йдеться не про те, що ситуація в Україні та Боснії апріорі чимось схожі. А виключно про те, щоб штучно «боснізувати» (у всіх сенсах) нашу країну: зруйнувати державні інституції та розгорнути в ній гарячу фазу громадянської війни.

Одним з важливих елементів в цій пропаганді є наголошення на нібито абсолютній «штучності» державних утворень боснійців та українців. У першому випадку стверджується, що поява такої країни – «помилка» югославських комуністів, у другом – «експеримент радянських більшовиків».

Такий концепт дозволяє стверджувати, що у Боснії немає ніякого бекграунду, глибшого, аніж історія адміністративного утворення в складі Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (а в України, відповідно – поза радянським періодом її історії). Що, в обох випадках, є дурницею – яка, втім, має свій «фан-клуб» серед, відповідно, сербських та російських шовіністів.

Так само фікцією є твердження про те, що перебування боснійців та українців в складі, відповідно, сербської (камуфльованої під СФРЮ) та російської (в вигляді СРСР) держав було «золотим віком» та ерою «квітучої гармонії» та міжнаціональної злагоди.

Втім, ситуація в БіГ була набагато складнішою, аніж в Україні. Умовно «титульна» нація (у сербів та хорватів були свої республіки в СФРЮ) хоч і була чисельно найбільшою, але не домінуючою (за різними оцінками – 43-45% від усього населення цієї югославської республіки). В цілих регіонах босняки були меншістю – там компактно проживали (-ють) серби та хорвати. В Україні українці були (і залишаються) першими за чисельністю етносом в усіх (окрім Криму) областях.

Натомість можна припустити, що радянській Україні вдалося серйозніше розмити етнічну ідентичність: значна частина населення великих міст та індустріальних районів була, швидше, представниками «новой исторической общности – советского народа», аніж українцями чи росіянами.

Успіхи ж в популяризації концепту «югославянської/югославської» ідентичності, в рамках якої мали «стертися відмінності» між католиками-хорватами, православними сербами та мусульманами-босняками, були скромнішими. Акцент на «слов’янській єдності» та мовній спорідненості «спокусив» досить скромну частину жителів БіГ. Перепис 1991 року зафіксував приблизно 5% жителів Боснії та Герцоговини (БіГ), які сприйняли (щиро чи удавано) такий варіант самоідентифікації. Всі інші продовжували чітко самовизначались як босняки (бошняки), серби й хорвати.

Якоюсь мірою міжнаціональні суперечності між ними вдавалося згладжувати неформальним «розподілом» посад в державних органах та установах між трьома основними групами.

Але ці складні і суперечливі «баланси» буквально миттєво були зруйновані з розпадом Югославії (оголошенням незалежності Словенією та Хорватією).

Сербсько-хорватський конфлікт початку 1990-х поширився і на Боснію, прикордонні райони країни було окуповано сербською армією. Серби наполягали, щоб республіка залишилася частиною Югославії. Оголошення незалежності БіГ у 1992 році ще більше загострило національні суперечності, фактично вся країна стала ареною кривавого громадянського конфлікту, супроводжуваного етнічними чистками. Окремі події цієї війни (сербська блокада Косово, трагедія в Сребрениці) – мали загальносвітовий резонанс.

Україні в цей період вдалося уникнути серйозних внутрішніх протистоянь, а колишній імперський центр, ослаблений своїми власними суперечностями, не мав ресурсів для прямої інтервенції (хоча й намагався розіграти карту кримського сепаратизму).

Що ж стосується БіГ, то вже в 1993 році стало зрозуміло, що конфлікт не має вирішення без міжнародного втручання. Однак ефективність дій миротворчого контингенту сил ООН була невисокою, а «мирні плани», пропоновані європейськими посередниками раз за разом відкидались сторонами протистояння.

Лише 14 грудня 1995 вдалося підписати Дейтонські угоди, що передбачали формальне збереження єдиної держави, що складається з двох основних частин: Мусульмано-хорватської федерації та Республіки Сербської.

Наскільки складним був процес «узгодження» позицій можна побачити по тому, наскільки затягнувся процес затвердження державної символіки нової незалежної країни. До речі, в Україні поч. 1990-х, попри спротив керованих з Москви комуністів, це вдалося зробити набагато швидше і без безглуздих «компромісів».

Наприклад, боснійські серби відмовились визнавати герб, з яким у 1992 БіГ оголосила незалежність, заявляючи, що він «репрезентує» виключно мусульман-босняків. Сучасний, «компромісний» варіант герба було прийнято аж в 1998-му році. При цьому ще десять років по тому в самій Республіці Сербській використовувався лише її власний герб, з двоглавим орлом (визнаний у 2007 році неконституційним Конституційним судом БіГ).

Так само непросто було узгодити й прапор: парламент БіГ не зміг, протягом більш ніж двох років після Дейтона, дійти згоди у цьому питанні. Остаточне «вольове» рішення було прийнято Верховним Представником ООН, який 4 лютого 1998 санкціонував застосування нинішнього, «нейтрального» прапору цієї конфедерації.

Лише 25 червня 1999-го вдалося затвердити варіант гімну БіГ, який би влаштував всі три громади. Втім, йшлося лише про музику – до 2009-го його виконували без слів.



Етнолінгвістична карта БіГ, 2013 рік

Не менші проблеми виникли й з «дизайном» монет і банкнот. Унікальність грошової одиниці Боснії і Герцоговини (конвертовна марка) в тому, що в різних частинах цієї країни використовуються банкноти з різним дизайном. Додатково «унаочнюючи» той факт, що у босняків, хорватів та сербів – фактично немає «спільних» героїв та історичних знакових місць, зображення які можна було б розмістити на грошовій одиниці (нічого схожого в Україні не було).

У 1998 році вдалося «узгодити» лише дві купюри – номіналом 5 і 200 марок. На лицьових сторонах обох – видатні югославські письменники, які народились на території Боснії (Меша Селімович та Іво Андрич). На зворотних – політично нейтральні зображення нелокалізованого лісу та мосту через річку Дрина.

Втім, п’ятимаркову купюру, на якій зображено боснійця мусульманського походження (Селімовича), невдовзі замінили монетою, вже без портрету.

Для того, щоб не дублювати й «монетний ряд», дрібні номінали зробили однотипними. На них розмістили лише контури території БіГ, схематичне зображення її прапору та зображення «голуба миру».

У цього «голуба», однак, також є свої «секрети».